В історії Нобелівської премії дуже мало українців, і один із них – фізик, інженер та інноватор Петро Леонідович Капіца. Його світова наукова кар’єра обірвалася на самому піку, коли він опинився за залізною завісою. Незважаючи на складні відносини з радянською верхівкою в особі Сталіна і Берії, влада не посміла чіпати відомого в усьому світі вченого.
Петро Леонідович зумів помститися своїм кривдникам: за словами його сина Сергія, він поклав грошовий еквівалент Нобелівської премії на рахунок в одному зі шведських банків. Радянська влада, яка зазвичай забирала всі закордонні премії до скарбниці, не отримала від неї жодного цента.
Наукова робота в умовах домашнього арешту
У серпні 1946 року Петра Леонідовича зняли з посади директора Інституту фізичних проблем. Він фактично перебував під домашнім арештом на своїй дачі в Миколиній Горі під постійним стеженням Берії, проте наукової діяльності не залишив. Керівник радянської Академії наук Сергій Вавілов допоміг йому дістати мінімальний комплект лабораторного обладнання та встановити його на дачі. Повернутися до нормальної роботи Петро Леонідович зміг лише після смерті Сталіна та арешту Берії.
У 1965 році – після 30-річної перерви – Петро Леонідович зміг виїхати за кордон: у Данії він отримав золоту медаль Нільса Бора, а ще через три роки побував у США. У 1978 році вченому було присуджено Нобелівську премію “За фундаментальні винаходи та відкриття в галузі фізики низьких температур”.
У своїй нобелівській промові, всупереч традиціям, він говорив не про роботу, за яку був нагороджений, а про свої нові наукові інтереси, назвавши виступ “Плазма і керована термоядерна реакція”.
