Михайло Петрович Драгоманов (1841–1895) — видатний український мислитель, історик, публіцист і громадський діяч. Його життя стало символом боротьби за національну ідентичність і демократичні ідеали.
Раннє дитинство
Народився 18 вересня 1841 року в Гадячі на Полтавщині в родині дрібнопомісних дворян, нащадків козацької старшини. Батько Петро Драгоманов служив суддею, мати Тетяна Бойченко походила з освіченої сім’ї. З дитинства Михайло виявляв інтерес до книг і історії, навчаючись спочатку вдома, а згодом у Полтавській гімназії, яку закінчив золотою медаллю у 1859 році.
Сім’я прищепила йому патріотичні погляди: дід розповідав про козацькі часи, а мати цікавилася фольклором. Цей період заклав основу його національної свідомості.
Освіта в Києві
У 1859 році вступив на історико-філологічний факультет Київського університету Св. Володимира. Під час навчання викладав у недільній школі для селянських дітей, долучившись до “старої громади” — першого українського громадського осередку. У 1863 році закінчив університет кандидатом наук.
У студентські роки Драгоманов вивчав історію слов’янських народів, фольклор і літературу. Його перші праці, як “Малороссия в ее словесности” (1867), довели спадкоємність українців від Київської Русі та Галицького князівства.
Академічна кар’єра
З 1864 року — приват-доцент Київського університету, з 1870-го — доцент. Захистив магістерську дисертацію з історії стародавнього світу. У 1870–1873 роках стажувався за кордоном: у Гейдельберзі, Берліні, Римі, Відні, Флоренції, досліджуючи архіви.
Він наголошував на цілісності суспільства, де економіка, політика й культура взаємопов’язані. Праці Драгоманова суперечили офіційній імперській історіографії.
Громадська діяльність
У 1873–1875 роках очолював Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. Активно працював у “Старій громаді”, популяризуючи українську культуру. 1875 року звільнений з університету за “політичну неблагонадійність” через проукраїнські погляди.
У 1876 році емігрував до Женеві, створивши центр української еміграції — “Женевський гурток”. Заснував “Вільну українську друкарню”, видаючи збірки “Громада” (1878–1882), твори Шевченка, Франка без цензури.
Політичні ідеї
Драгоманов — зачинатель федеративного соціалізму. Відстоював федерацію вільних громад, автономію націй, демократію, свободу слова. Критикував царський абсолютизм, терор народників і марксизм, вважаючи: “Чиста справа потребує чистих рук”.
У 1890 році співзасновник Русько-української радикальної партії з Франком і Павликом. Пропагував децентралізацію, секуляризм, права селян і робітників.
Життя в еміграції
У Женеві редагував журнали “Громада”, “Вольное слово”. Підтримував галицькі видання “Друг”, “Народ”. Аналізував Шевченка, Куліша, закладаючи основи реалізму в українській літературі.
У 1889 році переїхав до Софії (Болгарія) професором Софійського університету. Викладав історію, сприяв розвитку болгарської науки. Помер 2 липня 1895 року від серцевого захворювання.
Спадщина
Драгоманов виховав плеяду діячів, вплинув на український рух. Його праці — основа історичної науки, політичної думки. Заповіт “Чудацькі думки про українську національну справу” (1889) закликав до культурного відродження.
Він поєднав націоналізм з гуманізмом, надихаючи борців за незалежність. Похований у Софії, але його ідеї живуть в Україні.
